swWitch
21.11.2014 в 00:56
Пишет ochi.koloru.neba:

Я зовсім не можу спати через цю гарячку.
Температура чомусь зовсім не хоче опускатися нижче 38 - голова, мов величезний казан. А спати не можу.
Всі пишуть про Майдан. Від цього дуже боляче. Пережите уже ніби трохи заснуло в душі - люлі-люлі, моє лихо, спи собі тихо. А оце тепер знову розколупуємо старі свої рани.
далі - не публіцистика, просто дуже багато слів про те, що болить

Нас зібралося кілька сотень. В основному, звичайно, студенти - кому ж ще хотілося стояти під дощем на листопадовому холоді серед ночі? В руках тримали прапорці, розмальовували щоки один одному гуашшю - євросоюзні зірки, українські тризуби. Сміялися, перемовлялися, знайомилися. Могилянка, університет Шевченка, київський політех... Молоді і красиві, хлопці й дівчата, які дуже хотіли їздити в Європу без віз і черг у посольствах - адже коли подорожувати, як не зараз?
Ближче до півночі прибігли опозиційні політики, прикотили автомобіль-броньовичок, намагалися щось говорити в мегафони. Їх мало слухали. Були зайняті своїми, більш важливими справами - пов'язати стрічку, поскандувати кричалку, пострибати, адже «хто не скаче - той москаль!». Познайомитися з красивою дівчиною. Випити гарячого чаю. Нам дуже хотілося бути вільними. Від опозиціонерів - в тому числі.
А потім було перше віче. У ту неділю на вулиці столиці вийшли сто тисяч. І це було щось божевільне. Ми крокували вулицями Києва - бульвар Шевченка, Хрещатик, Майдан Незалежності, Європейська площа. Нас було багато - дуже багато, я, мабуть, за все своє життя не бачила стільки людей в одному місці. З нами йшли просунуті київські бабусі, які суворо погрожували влади кулачками - Банду геть!!! - і радісно усміхалися до вух в телекамери. З нами йшли веселі студенти-балагури, весело сміялися, кріпили жовто-сині стрічки до сумок подруг, намагалися заспокоїти мам по телефону - та все в порядку, ну що ти, що ти! З нами йшли дорослі чоловіки-роботяги, які свій вихідний день витратили на прихід сюди, в центр Києва, сподіваючись щось змінити. І я йшла в цій великій колоні, киплячій захопленням від усвідомлення власної сили і власної значущості, я стискала руку коханої людини, поруч зі мною крокували мої друзі - і я була щаслива.
Саме Віче було досить сумбурним. Виступали політики, журналісти, активісти. Тарас Чубай заспівав під гітару «Ти втретє цього літа зацвітеш», донька Юлії Тимошенко зачитала зі сцени чергове звернення матері («Знову ці «листи із заслання», - реготнув в натовпі якийсь дідусь)... А потім всі пішли мирною ходою по урядовому кварталу. І там, на вулиці Грушевського, біля будівлі Кабінету Міністрів, сталися перші сутички.
Тепер, після всього пережитого, здається, що все це було просто дитячими забавками. Трохи поштовхалися з «Беркутом», ковтнули кілька ковтків сльозогінного газу - і все, розійшлися по домівках. Не той був настрій, не збирався тоді Майдан захоплювати адміністративні будівлі та лінчувати владу.
Тоді і справді ніхто не хотів - навіть в думках не було! - домагатися свого силою. Ще була свіжа в пам'яті Помаранчева революція 2004 року, коли майданівці домоглися свого без жодної краплі крові. У ту першу неділю ми думали - ми вийшли! Нас - сотні тисяч! Нас багато! Ми зможемо все!
Наступний тиждень був, напевно, найщасливішим періодом мого євромайданівського життя. У центрі Києва вирувало життя. Ми щодня зустрічалися біля Кия, Щека й Хорива - друзі, яких так рідко бачиш в офлайні! Старі знайомі, з якими не бачилися вічність, а тут раз - і зіткнулися в черзі за чаєм. Нові знайомі, відкриті для спілкування й усмішок. Того тижня на Майдані було багато музики і світла. Того тижня на Майдані жила надія - вільнюський саміт був ще попереду, Янукович все ще міг змінити своє рішення. Ми приходили туди відпочивати. Після важкого робочого дня дуже хочеться простої бесіди, обіймів, поцілунків. Дуже хочеться просто слухати музику, посміхатися, впізнавати в натовпі когось. Біля палаючих бочок було дуже затишно гріти закоцюблі руки. Руслана гарно співала, молодь танцювала, ребра комічної недобудованої ялинки, що стали предметом сотень жартів, самотньо височіли над площею. Ми залишалися на Майдані ночувати. Там ще не було наметів, не було де присісти і відпочити - всі ночі проходили на одному диханні. Від вологого нічного повітря червоніли щоки, побілілі від холоду пальці грілися об склянки з чаєм.
Одної ночі близько четвертої ранку нам з Женею до божевілля захотілося їсти - і ми відправилися в найближчий цілодобовий супермаркет на Бессарабську площу. Ми йшли туди, тримаючись за руки, хлопець і дівчина - сонні, голодні, втомлені, закутані в зимові пуховики і шапки. Ми були щасливі. Саме в цей момент все дуже гостро відчувалося: ми молоді, ми вільні, ми можемо все на світі! І раптом із нічного клубу на Хрещатик вилетіли інопланетяни.
Хлопці і дівчата, напевно, не старші, а може, навіть і молодші за нас. Вони вибігли з задушливого елітного нічного клубу на перекур - і в мене не було сумніву, що курять вони найдорожчі сигарети на світі. Вони голосно сміялися й обговорювали, але у мене було чітке відчуття, що вони розмовляють іншою мовою. Поряд їх чекали особисті водії на дорогих іномарках представницького класу. Ми пройшли повз них, і у мене в голові без перерви стукало: «Господи, у мене за останній тиждень стався переворот свідомості, а в їхньому житті нічого не змінилося!»
Мабуть, ми теж були для них інопланетянами - якісь дУрні, закутані в шарфи і обвішані стрічками. Напевно, їм теж здалося, що ми живемо на якійсь іншій планеті. Мені було начхати. Я була щаслива, що не стою зараз з ними на перекурі чи не сплю вдома в м'якому і зручному ліжку.
Ми купили в супермаркеті бутербродів і повернулися на свою планету. Там було добре. Там було спокійно. Там була свобода.
29 листопада закінчився саміт європейських держав у Вільнюсі, Янукович Угоди про асоціацію не підписав. У ту п'ятницю на Майдан зігнали тисячі бійців «Беркуту». Ми стояли в цьому дивному оточенні - ніхто не знав, що робити і куди йти, силовики не робили ніяких спроб розігнати нас або хоча б налякати. Мама дзвонила мені, переляканим голосом кричала в трубку - іди додому! Я дивлюся телевізор, там стільки «Беркуту», стільки «Беркуту»! Я стояла тоді біля самого кордону «правоохоронців» і навпроти мене стояв молодий чоловік у формі. Я подивилася йому в очі, і він посміхнувся - від вуха до вуха. «Мамо, все в порядку, не переживай, вони мені усміхаються», - сказала я в трубку й усміхнулася у відповідь. Я чомусь була впевнена, що мене не зачеплять. Немов ця усмішка давала мені якийсь захист, якусь впевненість - вони ж теж люди! А через годину-другу бійці спецпідрозділу «Беркут» розчинилися в київських вуличках, щоб наступного разу заявити про себе о четвертій ранку.
Ми стояли на Майдані - як завжди, своєю компанією, пили чай з коньяком, святкували Дні народження двох наших хлопців - Любомира і Сергія. Ми трохи сумно жартували, говорили про те, що в неділю, напевно, все закінчиться. Збереться Віче, політики зі сцени розкажуть нам, що Янукович - зек і мудак, а ми - молодці, і те, що ми просто вийшли на вулиці Києва - це вже перемога. Ми заспіваємо гімн України і розійдемося по домівках. У понеділок студентам - на пари, людям старшого віку - на роботу. Ми пили свій пекучий чай по-ірландськи, обговорювали це і нам було трохи сумно, що це все закінчується.
І хтось навіть кинув ідею залишатися на Майдані ночувати, і хтось навіть цю ідею підтримав - а чому б і ні, адже потрібно встигнути відчути цей настрій до кінця! Завтра був вихідний день, нам було море по коліно і ми думали залишатися і танцювати до ранку. Але в результаті все змішалося, і ми поїхали додому на останньому метро.
А о 4:42 ранку я прокинулася від sms кращого друга. «4.14: Майдан взят. Раненых больше 30, людей гнали до Михайловской». Я навіть не зрозуміла відразу спросоння, в чому справа. Як це - Майдан взято? Які, до біса, поранені? Що відбувається? Поруч сонно заворочався Женя, нерозбірливо пробурмотів - що сталося, хто пише? «Абба», - відповіла я на автоматі, гарячково міркуючи, що робити. «Що каже?» - запитав Женя, обіймаючи мене і міцніше притискаючи до себе. «Нічого, спи» - прошепотіла я, і він заснув, уткнувшись носом мені в шию.
Можливо, я вчинила неправильно. Можливо, навпаки. Але я злякалася - по-справжньому злякалася, що якщо сказати Жені, що зараз в центрі Києва б'ють людей, він зірветься з ліжка посеред ночі і полетить туди, в ніч, полетить захищати їх, хоча кому він міг допомогти? Що він міг зробити? Нічого, повторювала я собі. Можливо, все ще не так погано. Можливо, це все просто чергова сутичка - ну, поштовхалися трохи і розійшлися. Адже всяке буває! За вікном стояла непроникна темрява осіннього ранку, у мене в ногах тихенько мурчав кіт, а Женя дихав рівно і розмірено. На Майдані в ці хвилини відбувалося щось страшне. Ми спали.
О дев'ятій ранку нас розбудив вже інший телефонний дзвінок - Жені дзвонив його друг. Ми кинулися до ноутбука і завмерли.
Те, що ми побачили на кадрах аматорської відеозйомки, не просто лякало і шокувало. Мені здавалося, що на мене впало небо.
О четвертій ранку на Майдані не було жодного народного депутата. О четвертій ранку на Майдані не було Руслани. О четвертій ранку на Майдані вже не грала музика. Там залишилися тільки відчайдухи - 400 напівсонних студентів, які чекали першого метро. Втомлені, вони грілися біля бочок, чекаючи ранку. На них, спокійних і напівпоснулих, кинули кілька загонів підрозділу «Беркут». Майдан не просто звільняли - його зачищали. Силовики розмахували кийками, кидали хлопців на землю, добивали ногами. Такої звірячої жорстокості Україна ще не знала. «Беркутівцям» було плювати - хлопець ти чи дівчина, їм було плювати скільки тобі років, протестувальник ти чи журналіст, який висвітлює життя Майдану. Вони гнали переляканих, задерев'янілих від жаху дітей, і студенти тікали з Майдану - панічно гналися вперед, куди очі дивляться, тільки б сховатися, тільки б не потрапити під важку руку або палицю того, хто повинен був тебе захищати.
І тоді в Михайлівському монастирі задзвонили дзвони. Служителі храму будили сплячий Київ своїм дзвоном - тривога, вставайте! І хлопці кинулися на цей дзвін, хапались за нього, мов за свою останню надію. Вони добиралися до монастиря дворами - перелякані, заплакані, поранені, закривавлені, вони добиралися до церкви, ховаючись в тіні, щоб не попастися «беркутівцю» на очі. І святилище відчинило свої двері для них, надійно сховало за своїми стінами від силовиків і страху. Годинник на головній дзвіниці бив п'яту годину ранку 30 листопада 2013 року. Цьогл ранком Україна прокинулася вже іншою.
Ми сиділи, не рухаючись, і витріщалися в екран ноутбука.
Мені дуже хотілося плакати. Але плакати було не можна. Нашвидку перекусивши, ми вирушили на Михайлівську площу. У ці години туди стікався весь клекочучий від гніву Київ. Люди несли їжу і теплі речі. Люди несли медикаменти і пропонували свої будинки для ночівлі. Десь там, внизу, за кілька сотень метрів, стояв оточений кордоном «Беркуту» пустий Майдан, десь там комунальники встановлювали новорічну ялинку і планували заливати ковзанку, а сюди, на Михайлівську площу, сходилися люди розлючені, злі люди, у яких всередині клекотало, пульсувало, пекло ненавидящее: «Вони б'ють наших дітей!». Цим людям вже було плювати на євроінтеграцію, їм було плювати на Вільнюський саміт і Угоду про Асоціацію. Мова йшла вже не про якісь абстрактні перспективи, мова йшла про людську гідність, про біль, про відплату.
В ту суботу на Михайлівській площі було багато людей, проте головна подія має відбутися в неділю, 1 грудня. На полудень було призначено Народне Віче.
Що було далі? Багато всього. Мої сварки з Женею, його дитячий максималізм, що не приймав компромісів. Був марш мільйонів, були перші - ще зовсім ненадійні барикади. Була Банкова, і була я - яка ковтала сльозогінний газ і штовхалась у натовпі таких самих осліплених сльозами людей. Був перший сніг. Були довгі ночі на Майдані, були чергування на польовій кухні. Був концерт Океану Ельзи у золотому складі, було щастя - якесь чисте й нерозбавлене. Були гірчичники, які ми кидали у рукавиці - рукам мороз докучав найбільше. Була Новорічна ніч, у яку я зовсім не хотіла іти на Майдан, але все ж пішла.
Були вогнехреща, страшні закони 16 січня, палаючі покришки й коктейлі Молотова. Був страх. Було кохання. Була справжня дружка - Стальний збив мене з ніг, накрив своїм тілом, відштовхуючи ногою світлошумову гранату - "Віко, лягай!!!". Вибухом мені тоді розрівало джинси, а могло б відірвати палець.
Була перша кров. Були страшні й мовчазні люди. Були ночі без сну й очі - багато мертвих очей, що дивились у небо. Були Профспілки у вогні. Був наш домашній шпиталь. Був біль у руках і мертві люди в ряднах, яких треба було переносити з Майдану вгору, до Михайлівського. Було отупіння й нерозуміння - таке можливо взагалі? Це я? Тремчу й боюсь одягнути яскраво-жовту жилетку з надписом "Преса", щоб не стати ще однією мішенню. Було багато вогню й багато води, були крики, що й досі деколи лунають в моїх вухах. Була перемога(?). Про це, мабуть, варто написати окремо - там надто багато всього, не вмістиш у речення. Просто мені дуже боляче про це писати.
У суботу, коли все закінчилось, вранці я прокинулася з температурою у 38 градусів. Весь день борсалася в кошмарному гарячковому напівмаренні, встаючи з ліжка тільки для того, щоб випити «Фервекс». Мене колотило. Температура не опускалася нижче 38,4, я провалювалася в черговий маревний сон, повний гарячкових спроб від когось втекти. Мені було погано, у мене паморочилось в голові, а руки тремтіли так, що я не могла нормально втримати в руках чашку з ліками.
Вдома нікого не було. Будинок заповнювала моторошна дзвінка тиша.
Женя подзвонив десь о шостій вечора. «Як ти себе почуваєш? Я спочатку на Майдан, а потім до тебе», - сказав десь там, на тому кінці дроту. «А що на Майдані?» - прохрипіла я, відчайдушно сподіваючись, що мій голос звучить більш-менш бадьоро. «Вимога №1 виконана», - відповів він. «Що? Яка, до біса, вимога?» - «Янукович вже не президент».
У своєму температурному маренні я проспала все - виявляється, Янукович втік з країни, а парламент ухвалив рішення про його відсторонення від посади. Виявляється, в особисту резиденцію колишнього президента тепер може спокійно зайти хто завгодно. Виявляється, він готувався до втечі заздалегідь і навіть спалив деякі документи. Виявляється, Юлія Тимошенко тепер на волі і вже летить з Качанівської колонії в Київ для того, щоб виступити на Майдані. Виявляється, все закінчилося.
Я не відчувала нічого. Моє тіло горіло, голова розколювалася, а всередині тремтіла тиша.
На Майдані прощалися з убитими. Десятки трун. Десятки мертвих хлопців. Десятки загиблих за те, щоб я могла жити далі.
Я плакала. Плакала беззвучно, слухаючи молитви, вслухаючись у злий чорний Майдан, який не міг зараз стримати себе, кричав, зриваючи горло «Герої не вмирають!». Так, герої, так, не вмирають, але мені так хотілося закричати: «Замовкніть! Вони мертві! Дайте їм тиші!».
Мій напівзгорілий Майдан проводжав в останній шлях своїх героїв. Там лилися сльози - багато, багато сліз. Там плакали чоловіки і жінки, діти й літні люди. На Майдан стікалися річки червоних гвоздик, він горів багряними вогнями похоронних лампадок. Мій Майдан, де я була така щаслива колись, сльозами змивав кров з бруківки.
Я була вдома. Лежала під ковдрами, пила свої ліки, боролася з запамороченням. Мене накривало - я жива. Мене трясло - чому я жива, а вони мертві?! Що я зробила не так? Можливо, якби я була трохи швидшою, якщо б була розумнішою, спритнішою, хитрішою, можливо, хтось із них би жив? Я була там разом з ними. Чому ж моє серце досі б'ється?
Тиша наваливалась на мене, голова розривалася від болю. Я була винна. Я відчувала персональну провину за те, що тепер в українській історії з'явилося поняття «Небесної сотні».
Ніхто не знає, скільки їх насправді, небесних наших бійців. Ніхто не знає, скільки згоріло у Будинку профспілок. Чи Живі тж, хто зник у Маріїнському парку. Їх може бути сто, сто п'ятдесят, двісті. Наймолодшому хлопчику ще не виповнилося вісімнадцяти, найстарший вже встиг потримати на руках онука. Вони могли б ще жити.
Чому вони мертві, а я ні?!
Женя знайшов мене в стані напівістерики. Заплакана, замучена, з хворими порожніми очима я лежала в своєму ліжку, згораючи від гарячки. Я ненавиділа себе. Мені не давала спокою думка, що всі вони могли б ще жити.
Женя напоїв мене ліками, витер сльози, терпляче вислухав потік сумбурних слів. Женя обійняв мої ноги і розповів про те, що вчора вони з хлопцями цілу ніч патрулювали Оболонь. Біля площі Шевченка стояв блокпост - виїзд на Вишгородську трасу. Їх чергувало тоді чоловік п'ятдесят, і коли десь серед ночі їм подзвонили і сказали, що потрібно бути в повній бойовій готовності, щоб не випустити з міста тітушок, всі як один виступили вперед. Їм сказали - до вас їде два автобуси з озброєними людьми. Їм роздали по «коктейлю Молотова» і залишили чекати. Вони стояли в своїх паперових безглуздих обладунках - налокітники і наколінники, велосипедні шоломи і «бронежилети» з туристичних карематів, - і чекали людей, які тримали в своїх руках вогнепальну зброю. Вони чекали смерті. «Я стискав у руках свій «коктейль», і думав, що зараз тут стоїть п'ятдесят осіб, а через п'ятнадцять хвилин тут буде лежати п'ятдесят трупів. Мені було так страшно. Я так боявся, Віко, як не боявся ще ніколи в житті», - шепотів він, дивлячись у мої мертві від жаху очі. Тієї ночі ці два автобуси обрали собі інший шлях з міста. Тієї ночі Женя залишився жити, хоча міг померти.
Ми стискали один одного в гарячкових обіймах, і мене не покидало відчуття, що ми обидва тепер - ляльки зі зламаним механізмом.
Всі наступні дні я не могла дихати. Я не могла думати. Я не могла нормально працювати. Я не могла спати.
Мої ночі заповнювали кошмари, мої дні наливалися тишею.
На роботі я щодня писала новини про кількість загиблих, про слідчі комісії, створені новою коаліцією, про масове складання мандатів депутатами з Партії регіонів. Я жила немов під водою. Для мене вже нічого не мало значення - нічого, крім тієї сотні мучеників, яких з нами вже не було.
Я все думала - вони лежали тоді у дворі Михайлівського під деревами, такі спокійні, такі умиротворені. Я думала - у кожного тіла є мобільний телефон. В кожному мобільному телефоні є контакт «Мама». Я думала - адже були ж люди, які повинні були на цей номер дзвонити, говорити - доброго дня, вашого сина застрелили сьогодні на Інститутській, тіло зараз знаходиться в морзі на Оранжерейній, приходьте на впізнання. Я думала - як можна взагалі жити після того, що тобі сказали десятки матерів у відповідь?...
Я думала, що божеволію.
Я мовчала і продовжувала жити за інерцією - робота-дім-робота. Зустрічі з друзями. Женя. Я трималася з усіх сил, але кожен новий випуск новин породжував новий напад ридань. Мені було не просто боляче - я була винна.
Я ще раз і ще раз прокручувала в голові події цього тижня. Я знову і знову шукала в цьому стрімкому вирі подій момент, коли могла вчинити інакше, могла застерегти когось, могла комусь допомогти. Я дивилася на номер, записаний в ніч на 19 лютого на Майдані. Я так і не передзвонила Славку, роботязі з Івано-Франківська, якому віддала свою маску, - я до одуру боялася, що чийсь незнайомий голос повідомить про те, що його застрелили. Я до божевілля боялася, що його більше немає.
Я не подзвонила йому досі, хоча так і не витерла його номер з телефонної книжки. Минув уже рік, а я все ще думаю, що колись наберуся сміливості і натисну на кнопку виклику. Просто для того, щоб переконатися, що все добре.
Тоді я пливла за течією.
Я більше не була на Майдані з тих пір. Намагалася не показуватися там без потреби, обходити його бічними вуличками, а якщо вже прийшла - пробігати його швидко-швидко. Майдан хворий. Майдан хворий так, як і я.
За вікнами закінчувався лютий. У мене всередині вигорала душа.
Рівно за тиждень у Криму з'являться російські «зелені чоловічки» і моя країна увійде в стан абсолютно нове і незвичне себе - у стан війни. Рівно за тиждень виявиться, що в ХХІ столітті в центрі Європи можуть початися справжні бойові дії, а сусідня країна може різко перейти з категорії «дружньої» у «ворожу». Пройде ще час, і Небесна сотня розчиниться у тисячах загиблих на війні з терористами. Ми перестанемо здригатися від звісток про смерть - такі новини будуть надходити щодня. Імена загиблих будуть швидко стиратися з пам'яті - хіба стільки імен можливо запам'ятати? На якомусь етапі ми перестанемо шкодувати тих, інших, найманців, ми станемо писати «знищений терорист» майже без жалю. Ми звикнемо до війни. Вона дуже скоро стане такою невід'ємною частиною нашого життя, що ми майже перестанемо її помічати.
Але тоді я цього ще не знала.
У мене залишався ще тиждень тиші.

URL записи